Чернівецька обласна клінічна лікарня

Історія лікарні

Охорона здоров’я і крайовий шпиталь
у Чернівцях за часів Австро-Угорщини
У міру збільшення в місті населення все актуальнішою ставала проблема охорони здоров’я, убезпечення людей від захворювань і наглої смерті. Тим більше, що у XVIII-XIX ст. місто, як і край, не раз зазнавали таких страшних пошестей, як чума, холера, віспа, тиф та ін. Тодішня медицина була практично безсила перед ними. Та й власті у першу чергу дбали про військових. У 1779 р. засновано у Чернівцях військовий госпіталь, з 1781 р. – військову аптеку і лише з 1785 р. – першу цивільну аптеку (другу – у 1820 р.). Першим дипломованим лікарем вважається Йозеф Глабах, що прибув до міста 1782 р. У 1788 р. засновано міську лікарню. Та стан її був дуже жалюгідний, вона перебувала у поганому приміщенні, видатки на неї становили у 1795 р. 427 фл. Лише після того, як побудували нову тюрму на Дров’яній площі (нині – Соборна) і перевели туди ув’язнених, у звільненому старому приміщенні тюрми на пл. Рудольфа (нині – пл. Філармонії) розмістили у 1824 р. міську лікарню. У 1833 р. її перевели у новозбудоване приміщення на 90-100 ліжок. У 1843 р. в ній лікувалося 660 хворих. Там вона перебувала до 1886 р.
У 1849 р. по вул. Шпитальній збудовано приміщення військового госпіталю. У 1854-1855 рр. на кошти єврейської громади і члена торгово-промислової палати Маркуса Центнера споруджено єврейську лікарню на 250 місць, але рівень лікування там був невисоким. Наприклад, у 1884 р. з 604 хворих, що там лікувалися, померло 103, або кожен шостий. У 1870 р. в місті уже числилося 5 різних медичних закладів. 21 листопада 1874 р. Буковинським сеймом прийнято крайовий закон про заснування в Чернівцях крайової лікарні, у статті 51 якого зазначалося, що завдання лікарні – надавати всім медичну допомогу, незалежно, звідки хворий за походженням, за кошти, визначені тарифом, надавати ліжко, харчування, догляд, похорон в разі смерті. Основою для створення такої лікарні послужила міська лікарня. Впродовж 1883-1886 рр. за проектом Й. Ляйцнера навпроти Народного саду (нині – парк ім. Т. Шевченка) збудовано нове типове приміщення міської лікарні на 250 ліжок (нині – обласна лікарня), яку відкрили у жовтні 1886 р., де було три відділення і працювало 52 медики. Головним лікарем було призначено відомого лікаря Василя Воляна, який був на цій посаді до своєї смерті у 1899 р. В. Волян залишив правдивий опис того, як важко налагоджувалася справа охорони здоров’я у Чернівцях. Зокрема, він писав, що до приєднання Буковини до Австрії тут лікарень не було. Після приєднання виникла невеличка лікарня барачного типу неподалік від резиденції. Через 20 років побудована лікарня теж барачного типу на Мучній площі (нині – пл. Філармонії). І лише у 1830 р., коли епідемія холери косила людей тисячами, виникла справжня лікарня на 120 ліжок, але недобудована. У 1853 р. лікарня прийняла за рік 853 хворих. Стільки ж щороку до 1865 р., у 1865 р. внаслідок голоду і холери прийняла тисячі хворих. У 1866 р. лікарня прийняла 2724 хворих. Не вистачало місць. Побудували бараки. У 1867-1878 рр. в середньому щороку лікувалося 1020-1070 хворих. У 1879 р. у лікарні, яка складалася з 8 великих палат і 4 малих кімнат, можна було встановити 60 ліжок, від сили 95.
Багато людей з віддалених сіл, писав він, прибували в Чернівці для лікування, але не було місця, їх відправляли назад, інколи поліція підбирала мертвих, які не могли бути прийняті в лікарню. У шпиталі щороку утримувалося 25-30 душевно хворих, яких привозили з різних повітів, не раз зв’язаних, а то й закованих у кайдани. Але багатьох доводилося відправляти – не було місця. Тож вкрай необхідно розширити, а точніше збудувати новий крайовий шпиталь, щоб допомогти численним хворим. В останні десятиліття, писав він, охорона здоров’я на Буковині не поліпшилася. За останні 4 роки край втратив 20 тис. дітей через хвороби, нестачу лікарень, майже повну відсутність лікарів у селах. Крайовий шпиталь вкрай необхідний. Ліжка в лікарні – мішки з соломою, грубі рядна, такий же одяг.
Перші корпуси лікарні
У 1820-1832 рр., повідомляв В. Волян, в шпиталі лікувалося 2186 чол., у 1833-1878 рр. – 37404 чол. З 1860 р. лікарня стала публічною, тобто мусила приймати будь-якого хворого. За останні 12 років у лікарні побувало з різних місцевостей 12666 хворих (7870 чоловіків і 4790 жінок), з яких 10911 одужали, 491 не одужали, 1263 померли. Якщо врахувати, що в лікарню попадали лише важко хворі, то цей процент смертності (10%) – невисокий. Щодо хвороб за цих 12 років, то більше третини – венеричні (в основному 18 – 30-річні, які заражаються в основному від галичан, які прибували на Буковину на заробітки, як також від проституції), у 2828 осіб – „хірургічні хвороби”. За останні 10 років смертність складала 3,7-4,8% проміле (на 1000).
З тих, що лікувались останні 10 років, – 50% – з Буковини, 15% – з Чернівців, 30% – з Галичини, 5% – з інших провінцій Австрії, були також з Російської імперії і Румунії. Щоденна такса за перебування в лікарні однієї людини становила: у 1843 р. – 20 крейцерів, у 1856 р. – 27 кр., у 1858 р. – 47 кр., 1871 р. – 57 кр. і т.д. Такі замальовки надто цінні, бо вийшли з-під пера людини, яка добре знала, про що писала.
Після 1886 р. нові приміщення давали можливість розширити надання медичної допомоги. Уже наступного, 1887 р. тут лікувалося 1,9 тис. хворих, у 1896 р. – 3,1 тис. хворих. Уже й ці приміщення ставали тісними. Тому крайові власті вирішили на честь 50-річчя правління Франца Йосифа побудувати для душевнохворих окрему лікарню на 250 місць, виділивши на це 450 тис. фл. Її збудували у 1900-1902 рр., де щороку лікувалося понад 600 чол. (головний лікар Леон Кобилянський). У 1908-1910 pp. на кошти меценатів збудовано дитячу лікарню. З 1896 р. в Чернівцях існувала модерна приватна лікарня Квятковського на 24 ліжка (по вул. Семигородській, 23, нині – вул. Головна) з добовою платою: 4 фл. у палаті І класу, 2 фл. – II кл., 1 фл. – III кл.
Після смерті В. Воляна крайову лікарню тимчасово очолював Костянтин Цуркан, а з 22 вересня 1900 р. відомий хірург Володимир Філіпович. При ньому лікарня розширилась до 5 відділень: внутрішніх, хірургічних та очних хвороб, дермато-венерологічне й інфекційне. Перед Першою світовою війною ця лікарня мала 550 ліжок.
Але лікарня – це не лише приміщення, а передусім лікарі. Число їх в місті поступово зростало. У 1863 р. їх було 33, у т.ч. 22 цивільні і 8 військових (в основному поляки).
Як уже зазначалося, внаслідок неврожаю 1865 p., голоду й тифу у 1866 р. в Чернівцях померло 548 чоловіків, 339 жінок і 193 дитини – разом 1080 чол., від холери – 551 чоловік, 325 жінок і 326 дітей – разом 1182 особи. Отже, голод, тиф і холера забрали тоді 2262 особи (майже 7% населення міста). Лікарні були переповнені, частина лежала і помирала в бараках.
У 1867 р. в Чернівцях працювало 28 цивільних лікарів, 10 фармацевтів, з них 3 власники аптек, інші – орендарі.
У 1870 – працювало 33 цивільні лікарі (у т.ч. й кілька ветеринарів), діяло 4 аптеки, у крайовому шпиталі лікувалося 1,1 тис. чол. (у т.ч. 356 осіб на сифіліс, 70 – після травм). На харчування хворих того року витрачено 16,7 тис. фл. (по 15,2 фл. на людину на рік. Результати їхнього лікування: одужало 940, залишилося на лікуванні 73, померло 87).
Справа утримання лікарів вирішувалася по кількох напрямках. Одні лікарі утримувалися за кошти центрального бюджету, інші – за рахунок крайових, ще інші – за рахунок міських чи сільських громад. Була категорія, яка утримувалася за рахунок товариств, корпорацій. Приватні лікарі утримувалися з плати хворих. Безумовно, лікарі були зацікавлені у тому, щоб бути на „твердих” ставках – державних, крайових. Однак Чернівці і Буковина в цілому відставали по цьому показнику. Так, у 1872 р. на таких „твердих” ставках (а це на Буковині 400-600 і більше флоринів на рік для молодшого складу лікарів) по окремих провінціях була така кількість лікарів: у Чехії – 1001 лікар, у Нижній Австрії – 983, у Галичині – 379, у Тіролі і Фольальберзі – 344, у Моравії – 226, у Штирії – 208, у Трієсті, Гйорці і Істрії – 147, у Верхній Австрії – 119, у Далмації – 100, у Каринтії і Сілезії – по 44, у Зальцбурзі – 40, у Буковині – 29, у Крайні – 27. Певну частину лікарів можна було з часом готувати, відкривши у Чернівецькому університеті медичний факультет, але незважаючи на неодноразові прохання, центральний уряд так і не дав на це згоди.
Відповідно до крайового закону від 10 липня 1885 р. штатним працівникам крайової лікарні визначалися такі річні ставки: директору – 1500 фл. і доплата 800 фл., 2 заступникам – по 1200 фл. і доплата по 300 фл., 3 лікарям – по 600 фл. і житло, управителю – 1100 фл. У 1879-1887 рр. в Чернівцях щороку працювало в середньому 38 лікарів (один лікар припадав на 1179 жителів) і 74 акушерки (1 на 600 чол.), функціонувало 4 аптеки (1 на 10,1 тис. мешканців). У 1898 p. у місті працювало 46 лікарів, у 1899 р. – 49, у 1900 – 50, один лікар припадав у середньому на 1209 мешканців міста (по Буковині – на 5437). Акушерок за ці ж роки в середньому щороку працювало в місті 89, одна акушерка припадала на 714 жителів міста (по Буковині – на 1945 чол.).
Центральний корпус лікарні, кінець ХІХ ст.
У зв’язку з наріканнями мешканців на дорогі медичні послуги, зокрема приватних лікарів, санітарна рада краю 4 червня 1898 р. затвердила розмір цих послуг у таких розмірах у Чернівцях: звичайний лікарський огляд дома у лікаря – 1 фл.; огляд у будинку лікаря з окремим дослідженням з приладом – 2 фл.; візит лікаря вдень додому до хворого – 2 фл.; нічний візит (21 год. – 7 год.) – 3 фл.; експрес-візит – 3 фл.; консультація із запрошенням кількох лікарів – 5 фл.; щеплення у лікаря вдома – 1 фл.; особливі операції – за домовленістю (1 год. – 2 фл., 1 день – 15 фл., 1 ніч – 25 фл., 25 год. – 30 фл.). Плата – зразу ж, або по закінченні хвороби, за винятком коли хвороба тягнеться роками. З бідного можна взяти менше, але не нижче мінімального тарифу.
Якщо лікарські кадри готувалися поза межами краю, то акушерки – в самому місті. У 1811 p. у місті було засновано державну акушерську школу, а 1852 р. при міській лікарні відкрито пологове відділення. У 1866 р. на його основі відкрито крайовий пологовий будинок, виділивши його в самостійну лікувальну установу. Його об’єднали з школою акушерок і назвали крайовим інститутом, де навчання акушерок проводилося німецькою, польською, українською мовами (останній керівник в австрійський період Октавіан Георгіан). Навчання при пологовому будинку мало скоріше прикладний характер. У школі навчалося щороку різне число акушерок. У 1857-1864 pp. в середньому – 43. У передвоєнні роки з цієї школи випускали 20-25 акушерок, що для краю було замало.
У 1912 р. пологовий будинок і практичні заняття слухачок акушерської школи перевели у чудове приміщення занепалої крайової сільськогосподарської школи по вул. Семигородській (нині – пологовий будинок №1 по вул. Головній, 129).
Хоч у справі охорони матері і дитини робилося немало, дитяча смертність залишалася „хворим” місцем чернівецької медицини. У 1889 p. у місті померло 566 дітей у віці до 3 років, що становило 40% від усіх померлих. У 1900 р. в Чернівцях померла 801 дитина у віці до 5 років, або 48% від усіх померлих того року. Взагалі дитяча смертність була загальним нещастям для всієї Буковини. За звітом крайового лікаря Василя Ключенка за 1904-1906 рр. на Буковині померло приблизно 10 тис. дітей у віці до 5 років, що склало 50% усіх померлих.
Крім поганих умов життя і побуту, неповноцінного харчування, простудних захворювань, смертність пояснювалася й тим, що частина дітей, та й дорослих, не проходили раніше медичного обстеження з метою більш раннього виявлення хвороби. Так, із кожних ста померлих дітей у Чернівцях у 1896 р. раніше проходили медичне обслідування 59, у 1900 – 53.
Для найбідніших мала, очевидно, також значення платність медичної допомоги, яка час від часу зростала. Так, з 1 лютого 1904 р. у крайовій лікарні денне утримання хворого у палаті III класу було підвищено з 1,8 до 1,85 к. (це висока денна плата сільськогосподарського робітника чи поденника). Порівняймо: у лікарнях Львова воно становило тоді ж 1,6 к., у Празі – 1,85 к.
Все ж за останні десятиліття XIX ст. і початок XX ст. внаслідок наполегливих домагань міських і крайових властей, крайової санітарної ради (з 1896 р. її очолював В. Залозецький) від уряду, завдяки зусиллям лікарів стан охорони здоров’я в Чернівцях порівняно з більш раннім періодом поліпшився. Наприклад, у 1907 р. в місті діяло 5 медичних закладів, працювало 67 лікарів, у т.ч. 5 – на утриманні держави, 22 – на утриманні краю і міста, 12 – на утриманні корпорацій, товариств, 28 – приватних, а також 105 акушерок. Того року зроблено 1,7 тис. щеплень. У крайовій лікарні лікувалося у 1907 р. 8,1 тис. чол., одужало 4,9 тис., поліпшили здоров’я 1,6 тис. чол., не поліпшили – 0,4 тис., померло – 325 чол. Демографічна ситуація по місту виглядала так: народилося 2,8 тис., померло 2 тис. (у т.ч. діти до 5 років – 0,9 тис., або 45% усіх померлих). Тобто були зрушення, але й проблеми (особливо дитяча смертність) залишалися. І чернівецькі медики в міру своїх сил, умінь і значно більших, ніж раніше можливостей намагалися їх вирішити.
М. Булгаков
У Першу світову війну частина ліжок була перепрофільована під відділення для військових, в одному з яких, у 1916 р. хірургом працював відомий письменник Михайло Булгаков. Здобувши фах лікаря, хлопець опинився у самому лоні Першої світової війни, ставши добровольцем Червоного Хреста. Війна занесла майбутнього письменника на Південно-Західний фронт – у Кам’янець-Подільський військовий госпіталь. У 1916 р. під час Брусиловського прориву російських військ фронт просунувся вперед, і 25-річний М. Булгаков разом із госпіталем опинився у Чернівцях.
 
 
Володимир Залозецький
 
В. Залозецький
Значний внесок у розвиток охорони здоров’я Буковини та розбудову крайової лікарні зробив доктор медицини, відомий чернівецький хірург Володимир Залозецький.
Народився В. Залозецький у 1842 р., в с. Княже на Снятинщині. Після закінчення з відзнакою Чернівецької гімназії вступив до Йосифінської військово-медичної академії у Відні. Як лікар 1866 р. був призначений у 15-й піхотний полк, що брав участь у військових операціях проти Прусії. У важких бойових умо-вах В. Залозецький оперував поранених солдат. За зразкове виконання обов’язку його було нагороджено срібною воєнною медаллю та присвоєно звання старшого лікаря.
Після війни він навчався у Віденському операційному інституті, по закінченні якого отримав призначення на посаду старшого лікаря 41-го піхотного полку, який дислокувався в Чернівцях. У 1866 р. він став активним членом Товариства лікарів Буковини, а з 1870 р. – його секретарем. З 1872 р. очолив всю медичну службу 41-го піхотного полку. В час російсько-турецької війни (1876-1878 рр.) перебував у діючих військах у Боснії. До Чернівців повернувся 1879 р. кавалером Рицарського Хреста, ордена Франца Йосифа І та російського ордена Св. Станіслава. Згодом, уряд Росії нагородив його ще орденом Св. Анни. З виходом у відставку в тому ж році був призначений членом Буковинської крайової санітарної ради. З 1886 р. працював провідним хірургом крайового шпиталю.
Доктор В. Залозецький користувався великим авторитетом серед медичної громадськості, регулярно виступав з доповідями на науково-практичних конференціях Товариства лікарів Буковини. У 1877 р. його призначили заступником голови Товариства, а з 1882 р. і до кінця життя – головою. Він виявляв також велику активність у громадсько-політичному житті, був співзасновником Народного дому в Чернівцях, а з 1890 р. постійно обирався до Чернівецького магістрату.
Помер Володимир Залозецький 1898 р. на операційному столі у віці 56 років. По його смерті в залі засідань Товариства лікарів Буковини встановили портрет, а в хірургічному відділенні крайової лікарні – пам’ятну табличку.
На його честь міська рада перейменувала вул. Робітничу на вул. доктора В. Залозецького.
На вшанування його пам’яті в наш час, розпорядженням представника Президента України в Чернівецькій області від 30 квітня 1993 р., для відзначення працівників охорони здоров’я засновано обласну премію імені Володимира Залозецького.
 
Василь Волян
Одним із фундаторів системи охорони здоров’я на Буковині є доктор медицини, відомий у краї лікар, громадський і політичний діяч другої половини ХІХ ст. В. Волян. Нагороджений великою золотою медаллю цісаря Франца Йосифа І „За мистецтво і науку”, Рицарським Хрестом ордена Франца Йосифа І, російським орденом Св. Станіслава, офіцерським хрестом румунського коронного ордена „Зірка Румунії”, Командорським Хрестом ордена Св. Георгія із зіркою від папи римського.
Попри те, що він залишив чималий слід в історії Буковини, відомостей з його ранньої біографії збереглося небагато. Відомо, що він народився у Галичині. Дискусійним питанням є визначення дати появи на світ В. Воляна. Можливо, це зумовлено неточністю джерел або необережним їх використанням дослідниками. У некролозі, вміщеному в газеті „Буковина” 20 жовтня 1899 р. подається 1832 р. Аналогічні дані можна знайти у першому томі „Енциклопедії Українознавства”, яка була видана у Львові 1993 р. Дослідники ж історії медицини Буковини (С. Кобилянський, В. Пішак, Б. Дробніс) вважають його на 10 років старшим, зазначаючи 1822 р. Найбільш достовірним джерелом у даному випадку, на нашу думку, є напис на могилі В. Воляна, де роком народження вказано 1827.
Могила В. Воляна
Закінчив Перемишльську гімна-зію, після чого здобув медичну освіту і докторський ступінь у Відні. Навчався ж В. Волян за кошти українських меценатів отців І. Снігурського та Г. Яхимовича.
Надзвичайно успішно В. Волян працював у галузі медицини. Само-стійну лікарську практику розпочав 1857 р. у місті Бартфельд, де за 10 років роботи удостоївся звання почесного громадянина. З 28 серпня 1866 р. при-значений лікарем у Чернівці. У склад-них умовах роботи він зарекомендував себе якнайкраще.
В середині 80-х рр. ХІХ ст. взяв активну участь у будівництві крайового шпиталю у Чернівцях. А з 1886 р. до 1899 р. був його головним лікарем.
З 1866 до 1886 р., не полишаючи лікувальної справи, В. Волян працював судовим лікарем. З 1870 р. – перебував у складі крайової санітарної ради, а з 1875 р. – екстраординарний професор судової медицини в університеті Чернівців. Крім того, у 1880-1888 рр. – президент Буковинської лікарської палати.
Інша сторона його діяльності – політика. До 1870 р. належить спроба В. Воляна балотуватися до крайового сейму, проте вона виявилася невдалою і у Чернівцях він програв К. Букатарю. У 1890 р. разом з Є. Пігуляком та І. Тимінським став депутатом Буковинського сейму від народовців. Згодом, цей факт спричинив появу твердження, що В. Волян теж був народовцем. Цю думку заперечив дослідник національних рухів на Буковині О. Добржанський: „Останній (В. Волян) за переконаннями народовцем не був ніколи. Йому йшов 63 рік, і він більшість свого життя політикою не займався. Народовці підтримали кандидатуру В. Воляна з тактичних міркувань, враховуючи, що він як відомий лікар, директор крайової лікарні мав чималий авторитет на Буковині”.
Доктор Волян також був обраний до крайового виділу, де став заступником крайового маршалка. 1890 р. призначений послом у Відні, з чого почалося постійне представництво буковинських українців у палаті депутатів рейхсрату. У 1891 р. знову переміг на виборах до австрійського парламенту. Проте його подальша політична діяльність була суперечливою і протистояння з народовцями стали неминучими. Але це не завадило 1892 р. знову перемогти на виборах до Буковинського сейму по Чернівецькому сільському виборчому округу (47 проти 24). Як і інші українські депутати від Буковини він ще не мав чітко визначеної політичної лінії поводження в парламенті. В. Волян увійшов до парламентського клубу автономістів Гогенварта, до якого належали і румуни. Цей клуб об’єднався з польсько-німецькою проурядовою коаліцією, яка не допускала впровадження виборчої реформи на демократичних засадах, розширення прав окремих націй.
Після відходу від народовського табору І. Тимінського, покинув його і В. Волян, очоливши „консервативный русский клуб”, який співпрацював із румунськими політичними діячами. У 1893 р. став учасником наради консервативних русинів, які створили на Буковині політичне товариство „Народная Рада”. У 1896 р. його формальним головою був В. Волян. Вибори до сейму 1897 р. виявилися останніми для доктора Воляна, за станом здоров’я він відмовився від участі в них у 1898 р.
В останні роки життя працював над створенням політичної організації представників радикального москвофільства, однак справа не закінчилася успіхом.
Був „спомагаючим членом” українського студентського товариства „Союз”, що існувало у 1875-1922 рр. Як відома і шанована у краї особистість, В. Волян входив до складу суду присяжних у Чернівцях. З визначних буковинців до числа присяжних також належали А. Кохановський, К. Томащук та Й. Помпе.
В. Волян був одружений з рідною тіткою М. Василька і вплинув на формування політичних поглядів цього відомого буковинського діяча. Значною мірою, саме завдяки В. Воляну відбулося зближення М. Василька з українським табором.
Проте хвороба не дозволила В. Воляну продовжити його бурхливу діяльність. У грудні 1898 р., як зазначала газета „Буковина”, „доктор Волян, бувший посол сойму і посол до ради державної занедужав від кількох днів серіознійше”. Двічі його оперували. Перший раз – доктор Ґассенгавер з Відня, але „по тій операції стало хорому гірше, отже прикликаний доктор Филипович зробив другу операцію і доперва по тім докторові Волянові поліпшилося”.
Помер доктор Волян у Відні, тіло його було перевезене до Чернівців, де, після панахиди у греко-католицькій церкві, поховане на цвинтарі 2 листопада 1899 р. Звістка про смерть В. Воляна дійшла навіть до Великобританії (у британському медичному журналі надруковано повідомлення), що свідчить про його неабиякий авторитет і славу у медичних колах того часу не лише в Австрії, а й далеко за її межами.
27 жовтня наступного року у крайовому шпиталі в Чернівцях йому було встановлено бронзовий бюст. На жаль до наших днів він не зберігся. Не витримав плину часу і пам’ятник на могилі В. Воляна на Руському цвинтарі. Проте, у 2009 р., завдяки активній позиції Народного Дому та Громадського комітету з догляду за українськими історичними похованнями його було відновлено.
 
Володимир Филипович
Головний лікар крайового шпиталю з 22 вересня 1900 до 15 червня 1919 р. За характеристикою, поданою у газеті „Рада” – „один з найздібнійших українських лікарів-операторів”. Багаторічний член громадської ради у Чернівцях і представник Буковини у санітарній раді у Відні. Член-засновник товариства „Український народний дім у Чернівцях”. Почесний громадянин Чернівців 1909 р. Співредактор віденської „Medizinische Vierteljahresschrift” („Медичний Щоквартальник”).
Народився 9 травня 1858 р., у сім’ї православного священика. Закінчив медичні студії у Відні. Володів руською (українською), німецькою, румунською, польською та італійською мовами. Після навчання працював громадським лікарем в околиці Гориції („австрійської Ніцци ХІХ – початку ХХ ст.”), звідки 1886 р. перевівся як лікар-секундар до крайового шпиталю в Чернівцях. У 1898 р. став лікарем-примарем, а після смерті головного лікаря доктора Воляна призначений на його місце. Під керівництвом В. Филиповича лікарня збільшилась до 5 відділень: внутрішніх хвороб, хірургічне, очне, дермато-венеричне, інфекційне.
В. Филипович
1 лютого 1901 р. відкрита нова операційна, збудована за планом доктора Филиповича. Після виходу на пенсію продовжував медичну практику на посаді керівника другого хірургічного відділення.
Колега-хірург Т. Бурачинський вдало підсумував діяльність В. Филиповича як медика-директора у своєму прощальному слові у газеті „Діло”: „Увесь розвій шпитальництва на Буковині, головно краєвого шпиталю в Чернівцях, це в першій мірі майже виключно заслуга Покійника. … Коли ми враз із д-ром В. Гузаром прибули в 1907 році як секундарі до шпиталю в Чернівцях, застали там шпитальні відділи ведені зразковим клінічним способом. Лікарська праця була зорганізована відповідно до найновіших вимог науки. Всюди панував взірцевий порядок. Перший приклад солідности давав кожному директор Филипопич, який щодня, чи в будень, чи в свято працював у шпиталі від ранку до вечора. Літом зачинав свої операції вже в годині 6 рано, що тревало без перерви не раз і до години 2 пополудні; а відтак розпочиналася інспекція шпиталю, адміністрації, кухні, а по обіді приходив незабаром знову до шпиталю і перебував у ньому до години 9 вечора”.
Могила В. Филиповича
Доктор Филипович був відомий і в наукових колах. Адже перші його праці з бактеріології з’явилися ще під час перебування у Відні. 1887 р. він звернув увагу наукового світу на велике поширення пелагри на Буковині (захворювання, котре є наслідком довготривалого неповноцінного харчування, поширене у регіонах, де населення харчується переважно кукурудзою). Завдяки йому розпочалася систематична боротьба проти цієї недуги.
Найважнішою працею дослідника є монографія про кишкову непрохідність, в якій на підставі значного матеріалу (кількасот власних операцій) описано перебіг і лікування цієї хвороби.
Сучасники В. Филиповича відзначали його не лише як вправного хірурга, керівника, а й як „свідомого українця, члена українських товариств, учасника політичного життя”. Він був членом студентського товариства „Союз” у Чернівцях. 2 січня 1906 р. на зборах Крайового комітету його обрано головою „Національної Ради русинів на Буковині”. Показово, що саме він 12 листопада 1905 р. офіційним привітанням відкрив перші установчі збори „Національної ради”. Це була перша політична партія народовців Буковини (національно-демократичного спрямування). 30 квітня 1922 р. разом з іншими відомими українськими політичними діячами краю очолив партію, яка мала б захищати інтереси місцевих русинів перед румунською владою.
Помер 6 січня 1935 р. З цього приводу газета „Діло” писала: „Недуги набрався від промінів Рентгена, якими займався зараз після їх відкриття і навіть мусів піддаватися кілька разів ампутації поодиноких пальців рук”.
 
 
Тит-Євген Бурачинський
Тит-Євген Бурачинський – видатний український лікар, науковець та громадський діяч, народився 5 січня 1880 р., в родині о. Осипа й Зеновії (з Навроцьких) Бурачинських у Криворівні Косівського повіту на Станіславщині (нині – Верховинський район Івано-Франківської області), де його батько був священиком. Початкової грамоти навчили його старші сестри і на п’ятому році життя він уже вмів читати. У 1885 р. Т. Бурачинський почав ходити до народної школи у Криворівні, яка якраз тоді відкрилась. У 1889 р. він здав кінцевий іспит чотирикласної школи у Косові. Для опанування німецької мови батько вислав його на один рік до німецької школи в Сереті на Буковині, а потім у 1890-1898 рр. він учився в гімназії у Станіславі. Згодом було навчання на медичному факультеті львівського університету. Там він був єдиним українцем серед 30 студентів, що разом із ним записалися на медицину. Після чотирьох років навчання, призначений демонстратором на кафедру лікарської хімії.
З початком 1900 р. загальні збори товариства „Просвіта” обрали його до своєї управи в якості секретаря (у той час був звичай обирати на цю посаду студента університету). Тоді ж до складу управи „Просвіти” входив І. Франко. Наприкінці 1900 р. Т. Бурачинського студенти вибрали на голову нової управи товариства „Академічна Громада”, яке виступало за утворення у Львові окремого українського університету. Сенат Львівського університету робив спробу перешкодити діям товариства, але 8 жовтня 1901 р. студентство на чолі з Т. Бурачинським провело віче, яке засудило дії керівництва і прийняло постанову вирядити спеціальну делегацію до Відня, що мала там перед міністром освіти порушити справу українського університету. До складу делегації було вибрано по одному представнику від кожного з 4-х факультетів, при чому від медичного – Т. Бурачинський. Делегати виїхали до Відня, де 2 грудня 1901 р. їх прийняв міністр. Але тим часом сенат Львівського університету виступив із різким протестом проти дій делегації і виключив з університету всіх її членів, у тому числі й Т. Бурачинського, що викликало велике обурення особливо серед української молоді.
У листопаді того ж року було скликано нове студентське віче, чисельністю коло 600 осіб (але вже поза університетом), яке вирішило винести сенатові догану та звернутися із закликом до всієї української молоді на знак протесту перейти навчатися до інших університетів. Для залагодження цього питання було обрано студентський комітет. Більшість виявила бажання перевестися до Відня, інші – до Праги й Чернівців. Так, наступним місцем навчання Т. Бурачинського став Відень. Після закінчення першого семестру третього курсу йому довелося короткочасно служити в 41 полку в Чернівцях. Проте влітку 1901 р. організація українських студентів Відня і Праги постановила повернутися назад до львівського університету і там продовжувати боротьбу за незалежний український університет. Тоді Т. Бурачинський знову став студентом медичного факультету у Львові і закінчив його у березні 1904 р.
Після цього була військова служба, а восени 1904 р. він став практикантом у хірургічній клініці проф. І. Ридіґера. З 1905 р. – третій асистент клініки. У липні 1907 р. лікар Бурачинський переїхав до Чернівців і отримав призначення на роботу у крайовий шпиталь. А через п’ять років підвищений до посади заступника головного лікаря.
У 1911 р. Т. Бурачинський одружився із Зиновією Левинською.
Із початком бойових дій на фронтах Першої світової війни довелося стати військовим лікарем у австрійській армії. Спочатку Т. Бурачинський асистент, а згодом – полковий лікар. До 1916 р. перебував на східному, а далі – на італійському фронті. Під кінець війни повернувся до Чернівців, де обійняв посаду ординатора (завідувача) хірургічного відділення військового шпиталю.
Тит-Євген Бурачинський
1919 р., невдовзі після окупації Буковини румунськими військами, Т. Бурачинський переїхав до Станіслава, а згодом до Тернополя, де його призначили комендантом та головним хірургом військового госпіталю Української Галицької Армії.
Із припиненням визвольних змагань на західноукраїнських землях Т. Бурачинський, обтяжений родиною і малими дітьми, повернувся до Чернівців. Тут його знову чекала робота у головній лікарні міста і краю. Цього разу він влаштувався у друге хірургічне відділення, яке було одним з кращих у шпиталі.
Водночас лікар Бурачинський долучився до національного життя українців Буковини, ставши першим заступником, а згодом і очоливши Провід товариства „Українська школа”, яке займалося шкільництвом з 1887 р. Він – дев’ятий його голова (після смерті Г. Никоровича). Т. Бурачинський прийшов туди в один із найскладніших періодів діяльності „Української школи” (у перші роки румунської окупації краю) і докладав чимало зусиль для налагодження його роботи. Зокрема, під орудою Т. Бурачинського товариство „Відновило Секцію „Шкільний Фонд” і засновало ще „Секцію видавничу” й „Секцію шкільну” … заслав виділ протест до шкільної влади з причини розв’язання прив. учительського семінара „Української Школи”, як також брав в оборону безправно перенесених українських учителів, уділяв грошевих запомог українським товариствам та студентам. Товариство „Українська Школа” була ініціатором Шевченківського свята в минулім році та брало діяльну участь ув устроєнні ювілейного свята в честь нашої писательки Ольги Кобилянської. „Видавнича Секція” причинилася до появи „Букваря”, виданого коштом „Видавничої Спілки”.
Та з 1925 р. черговий переїзд, цього разу до Львова. У місті Лева він керував хірургічним і ларингологічним відділеннями поліклініки „Народна лічниця”. З 1931 р. – її директор (головний лікар). Слід відзначити, що тут надавали медичну допомогу „без ріжниці віри й національности”, у тому числі й безоплатну, інвалідам УГА, вдовам і сиротам війни.
1930 р. на нараді представників українських товариств з нагоди вшанування тридцятилітнього ювілею архієпископської діяльності Андрея Шептицького, Т. Бурачинський та інші представники Народної лічниці виступили з ініціативою зведення шпиталю, названого на честь митрополита. Попри значні труднощі роботи були завершені 1938 р., а Т. Бурачинський став його директором (головним лікарем) та завідувачем хірургічного відділення. Лікарня була розрахована на 100 ліжок і складалася з 10 відділень.
Під час каральних акцій польської влади у період „пацифікації” лікар Бурачинський надавав медичну допомогу постраждалим українцям, а також виступив із публікацією „Лікування ран” у журналі „Лікарський Вісник” на тему жорстоких побиттів населення. За це попав у немилість і не зміг здійснити ряд поїздок за кордон, які планував із метою запозичення досвіду будівництва лікарні.
Незважаючи на те, що після приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР 1939 р. Український шпиталь імені митрополита Шептицького був обраний для лікування партійної верхівки та її родин, Т. Бурачинського залишили завідувачем хірургічного відділення, що свідчило про його високу кваліфікацію.
Курс вищої народної освіти 1910 р. у Чернівцях.
Крайній справа у другому ряду Тит-Євген Бурачинський
У червні 1941 р., перебуваючи у відпустці в Косові, щасливо оминув багато прикрих моментів, пов’язаних із початком війни між нацистською Німеччиною та СРСР. Після відступу більшовиків, він повернувся до окупованого німцями Львова, де знову перебрав на себе управління Українським шпиталем. Професіоналізм і обов’язок рятувати життя людям вкотре виявилися вищими за будь-які ідейні переконання.
У березні 1944 р., у період звільнення радянськими військами території Галичини, німці почали евакуацію зі Львова й Української лікарні. З огляду на ряд факторів, не міг там залишитися й Т. Бурачинський. Так він опинився у місті Хойніце у північній Польщі, де проживав його брат. А вже у травні того ж року доктор Бурачинський став заступником головного хірурга в шпиталі сусіднього міста Тчев. Ще декілька місяців німецька влада переводила його у різні місця у Східній Пруссії. А з січня 1945 р. він повернувся до Тчева у лікарню на посаду ларинголога. Крім того, з 1947 р. влаштувався як ларинголог і в тамтешній амбулаторії. А як пенсіонер отримав право вести приватну лікарську практику.
Кар’єру лікаря він намагався увесь час поєднувати із науковою роботою. Ще 3 лютого 1908 р. увійшов до комітету засновників Українського лікарського товариства, яке почало діяти із 1 жовтня 1910 р. Згодом неодноразово обирався його головою, а саме у 1926, 1928, 1929, 1933 та 1935 рр. На з’їздах товариства він часто виступав із науковими доповідями. Т. Бурачинський намагався тісно співпрацювати із редакцією журналу „Лікарський вісник” (орган Українського лікарського товариства і Лікарської комісії Наукового товариства ім. Шевченка), де публікував власні роботи, а також реферати різноманітної наукової медичної літератури. Певний час він навіть був його редактором. У 1931 р. за плідну наукову роботу був обраний в дійсні члени математично-природничо-лікарської секції НТШ у Львові. Також у Львові Т. Бурачинський долучився до діяльності Українського гігієнічного товариства (певний час його голова), дописуючи нерідко до органу товариства „Народне здоров’я”. Публікації Т. Бурачинського виходили в „Українському медичному віснику” (Прага), „Lwowskim tygodniku” („Львівському тижневику”), журналі „Український медичний вісник” – провідному часописі Галичини, її першому і впродовж багатьох років єдиному щоденнику – „Діло”, „Альманасі у 25-ліття українського лікарського товариства”, журналі Українського лікарського товариства Північної Америки „Лікарський вісник”.
 
 
 
Центральна лікарня Чернівців у міжвоєнний період
У 1914-1918 рр. медична галузь Північної Буковини зазнала серйозної шкоди: по-перше, через бойові дії; по-друге, у зв’язку зі зміною територіальної приналежності регіону. Окреслені причини негативно вплинули практично на всі аспекти функціонування медичних закладів краю. Були пошкоджені приміщення, знизився рівень кваліфікації медичного персоналу, виникла катастрофічна нестача медикаментів, з’явився ряд проблем організаційного характеру тощо. Не є винятком і ситуація, що склалася у Центральній лікарні Чернівців. Але невпинне поширення хвороб (у першу чергу, інфекційних) серед населення Північної Буковини і, до певної міри, бажання румунської влади задіяти медицину у пропагандистських цілях, змусили розпочати комплексну роботу з метою покращення медико-санітарного стану регіону. Значною мірою вона торкнулася і головного шпиталю краю, де теж дала непогані результати.
Попри те, що матеріалів з історії лікарні у період румунського правління збереглося порівняно небагато (маємо лише декілька звітів, вміщених у справах фондів Державного архіву Чернівецької області та невеличку брошуру), все ж певні моменти можна реконструювати.
Одразу після приєднання Північної Буковини до королівської Румунії і встановлення румунської адміністрації у 1918 р., шпиталь отримав назву „Центральна лікарня”. З 1931 р. – став називатися іменем румунського короля Кароля ІІ.
Один з корпусів лікарні, поч. ХХ ст.
Усі переміни, що відбувалися у лікарні, проходили під безпосереднім керівництвом головних лікарів (медиків-директорів), кар’єра яких фактично розпочалася і, до того як вони очолили заклад, пройшла у різних його відділеннях. У перші роки після приєднання краю до Румунії, адміністрацію шпиталю очолював Володимир Филипович. Після виходу на пенсію, з 15 червня 1919 р. його замінив Євдоксій Прокопович. Пропрацювавши кілька місяців, помер 31 жовтня 1919 р. Наступником став Євзебій Ісопеску. Після нього, з 24 серпня 1931 р. був призначений Миколай Даниїл. Решта персоналу (за даними на початок 1920-х рр.) – близько 15 лікарів різних рівнів кваліфікації, 20 службовців, 145 технічних працівників. Поширеною тенденцією у 1918-1940 рр. було те, що при підборі його персоналу переваги надавалися румунським лікарям.
Ключовою проблемою, пов’язаною з історією лікарні є її структура, що зазнавала постійних змін, викликаних потребами часу і фінансовими можливостями крайової влади. Якщо у спадок від австрійського періоду дісталося сім відділень: внутрішніх хвороб, два хірургічних, очне, дермато-венеричне, інфекційне та радіологічне, то наприкінці румунського правління їх вже налічувалося не менше восьми. Додалося ще одне відділення внутрішніх хвороб та відділення вуха, горла і носа, але достеменно не відомо чи залишилось функціонувати радіологічне. Окрім цього, у складі лікарні з’явилися поліклініка, аптека, склад медикаментів, Інститут сказу і амбулаторії. Продовжив роботу лікарняний морг.
Якщо у 1921 р. лікарня була розрахована на 535 ліжко-місць для пацієнтів з різними недугами, то з 1935 р. додалося ще 30 ліжок для хворих на туберкульоз у результаті чого загальна кількість місць зросла до 565. Для порівняння, лікарні у інших повітах краю мали по 80-100 ліжко-місць.
Розглянемо найважливіші структурні зміни детальніше. Восени 1918 р., входячи у Буковину, румунські війська звернули увагу на необхідність покращення надання медичної допомоги населенню краю. Оскільки у більшості не було коштів для лікування у лікарні, а консультативної медицини не існувало, військові започаткували надання мешканцям регіону безкоштовних медичних консультацій та роздачу ліків, яких не вистачало навіть у приватних аптеках. Згодом, щоб підняти рівень медичних послуг, командування 8-ї дивізії запропонувало відновити окрему поліклініку. А 12 січня 1919 р. пропозиція була прийнята адміністрацією Буковини і у старому приміщенні поліклініки почались відновлювальні роботи. 8-а дивізія витратила на них 75 тис. леїв, а ще на 25 тис. закупила обладнання. 7 липня 1919 р. поліклініка запрацювала і після дозволу королеви Марії почала називатися її іменем. Засновником поліклініки можна вважати військового лікаря – полковника Гафенку.
Потрібно зазначити, що окрім основної мети – надання лікарської допомоги – при відновленні роботи поліклініки нова влада керувалася бажанням проведення румунської національної пропаганди. Тому, допоки вона була під військовою адміністрацією, її відвідали королівські особи: король Фердинанд І, принцеса Єлизавета і принц Кароль, які залишилися дуже задоволеними.
До 1 лютого 1921 р. управління і утримання поліклініки залишалось на плечах Міністерства війни. Але його наказом №23983 від 1 січня 1921 р. разом із цивільним персоналом та майном вона передавалася під владу Генеральної санітарної дирекції, яка, у свою чергу, доручила Санітарному інспекторату Буковини, а той – Центральній лікарні Чернівців включити поліклініку до свого складу.
Тоді вона мала 7 відділень (напрямків): хірургічне, внутрішніх хвороб, дитяче, очних хвороб, вуха, горла і носа, дерматологічне й стоматологічне. З часу переходу поліклініки у підпорядкування Центральної лікарні відділ стоматології було розформовано.
У травні 1920 р. лікар Д. Георгіан заснував Інститут сказу, який підпорядковувався Х. Раубічеку. Він відігравав важливу роль у системі медико-санітарного забезпечення краю. Адже відомо, що від моменту утворення до середини 1921 р. тут проходили лікування близько 500 пацієнтів. А у середині 1930-х рр. у зв’язку із збільшенням кількості випадків виявлення громадян, покусаних тваринами-носіями сказу, сюди на обстеження направляли пацієнтів навіть з Хотинського повіту. Причому префектури зобов’язувалися забезпечити виплату 100-300 леїв за квитки для поїздки в Інститут. Інколи на обстеження та лікування громадян, покусаних тваринами, гроші виділяв Зоотехнічний інспекторат Міністерства сільського господарства.
Спочатку Інститут сказу функціонував при інфекційному відділенні Центральної лікарні, потім був переведений у приміщення поліклініки „Королева Марія”. З часом, через нестачу місця у поліклініці, інститут опинився у приміщенні психічної лікарні. На жаль, окрім цих відомостей, ми не маємо жодних даних стосовно зміни підпорядкування Інституту сказу з того моменту, як він переїхав з будівлі поліклініки.
Того ж року при Центральній лікарні створено аптеку і склад медикаментів для медичних закладів Буковини. Ліки і перев’язочні матеріали потрапляли сюди здебільшого з Центрального складу медикаментів у Бухаресті. Лише окремі з них, наприклад спирт, купувалися на місцевому базарі. Зі складу через замовлення вони потрапляли у відділення Центральної лікарні чи інші медичні заклади краю, але належного контролю за їх використанням тоді не існувало.
Паралельно до цього, при Центральній лікарні у 1920 р. відкрилося відділення вуха, горла і носа. У 1921 р. відкрито друге відділення внутрішніх хвороб при першому хірургічному відділенні. У 1930 р. відновило роботу радіологічне відділення, отримавши найсучасніший на той момент рентген-апарат за 5 млн. леїв. Але відсутність відділення у переліку станом на середину-кінець 1930-х рр. наштовхує на думку, що воно або знову перестало функціонувати, або просто втратило статус окремого відділення.
У 1919 р. у Центральній лікарні відкрито амбулаторію при відділенні вуха, горла і носа, у 1920 р. – амбулаторію внутрішніх хвороб, у 1931 р. – стоматологічну амбулаторію, 1933 р. – амбулаторію венеричних хвороб.
Потрібно зауважити, що при Центральній лікарні станом на 1921 р. планувалося створення Інституту хімії, що мав проводити аналізи продуктів харчування і напоїв. Проте його доля нам невідома, лише поява додаткових матеріалів може пролити світло на дану проблему.
На початку досліджуваного періоду відділення лікарні розташовувалися у шести корпусах. Перший корпус – центральний, утворював фасад лікарні. На першому поверсі було друге хірургічне відділення, а перше хірургічне відділення, навпаки, займало другий поверх. Відділення внутрішніх хвороб розміщувалося на третьому поверсі. У підвалі були котельня та приміщення для технічного персоналу.
Через коридори перший корпус з’єднувався з будівлею, де знаходилася їдальня, пральня, парові котли для кухні і пральні, магазини продовольчих та промислових товарів, житлові приміщення для технічного персоналу, майстерня по металу, місце для рубання дров, а також підвали. Цими ж коридорами можна було потрапити у двоповерхову будівлю дермато-венеричного відділення. Далі, з кулуара справа вів коридор до триповерхової будівлі, у якій було бюро прийому хворих, бані, адміністрація, аптека, а також помешкання персоналу лікарні. Позаду приміщення дермато-венеричного відділення знаходилася нова будівля з очним та ЛОР-відділеннями. Праворуч – павільйон інфекційних хвороб. Він складався з підвалу і двох поверхів.
Всі будівлі мали центральне опалення з усім необхідним устаткуванням у підвалі кожної будівлі. У 1921 р. їх стан був задовільний.
Корпусний фонд Центральної лікарні включав також приміщення їдальні, яка мала двадцять працівників. Серед них: комірник, завідуючий господарством, пекар, чотири кухарі, м’ясник і дванадцять служниць. Для приготування їжі використовувалося одинадцять великих і три малих котли з міді та нікелю, дві великі плити, велика піч для випікання хліба і менша – для печива, дві шафи з підігрівом для зберігання їжі теплою. Їдальня і пекарня працювали для хворих Центральної та дитячої лікарні, пологового будинку, лікарів, службовців Центральної лікарні та учениць акушерської школи. З 1 липня 1920 р. до 1 липня 1921 р. було приготовано 285 тис. 430 порцій їжі, тобто 782 порції на день і спечено 109 тис. 179 хлібин, масою 1 кг. Кожне відділення щодня подавало адміністрації лікарні замовлення на необхідне харчування для хворих.
Для сприяння у реалізації своїх функцій лікарня мала також пральню з доглядачем і 13 пралями. В наявності було 5 пральних машин, які приводилися у дію локомобілем лікарні. Вода нагрівалася у парових котлах. Також були дерев’яні ванни для прання. Випрані речі вивішувалися у спеціальних сушарках з підігрівом, потім прасувалися праскою, що приводилася в дію локомобілем. За рік пралося 45 тис. одиниць речей.
Діяла також кравецька майстерня для ремонту білизни. Її штат був невеликий – доглядач і 4 кравчині. За рік ремонтувалося приблизно 7 тис. одиниць лікарняної білизни.
Служба парової котельні складалася з одного машиніста, слюсаря, кочегара і прибиральника. Тут був великий котел і два менших, які нагрівалися альтернативно. На котлах готували їжу, нагрівали воду для бані та стерилізації пов’язок. Також котли приводили в дію локомобіль пральної машини і циркулярної пилки для дров. Окрім виконання прямих обов’язків, персонал котельні виконував також і ремонт її устаткування, водогону та каналізації.
Існувала окрема служба опалювання приміщень, яка налічувала 5 кочегарів і 3 помічників. Обігрів корпусів відбувався за допомогою батарей, що нагрівалися паровими котлами низького тиску. Всього було 8 котлів. Їх розтоплювали буковими дровами. У літній час кочегарів залучали до різних робіт, у тому числі й будівельних.
Найменшою структурною одиницею лікарні була служба городництва, до якої належав 1 працівник. У міру необхідності залучалися поденні робітники, а також хворі, що могли виконувати сільськогосподарські роботи. Город мав 4 гектари. На ньому вирощували здебільшого капусту, цибулю, часник та інші овочі необхідні для кухні, окрім того там росли яблуні і груші. Вартість продукції щорічно сягала 40 тис. леїв.
На початку 1920-х рр. лікарня мала свій транспорт: по одній бричці на одного та на двох коней, бричку на двох волів, які використовувалися для похоронних потреб, вивезення сміття, доставки дров, обробітку земель тощо.
У лікарні був столяр, який мав одного помічника. Вони виготовляли труни й виконували інші столярні роботи. Для ремонту бричок, підковування коней та волів, а також інших ковальських робіт був коваль.
На харчових відходах, недоїдках з їдальні, залишках городини центральна лікарня утримувала 80 свиней. М’ясо і жири тварин використовувалися виключно для лікарняних потреб. При цьому на свинарник держава не виділяла жодних коштів.
Два корпуси Центрального шпиталю слугували як житлове приміщення для лікарів і службовців закладу.
Перша світова війна серйозно вплинула на стан Центральної лікарні. Загалом, як відзначив генеральний санітарний інспектор Буковини В. Паскал, на початку 20-х рр. ХХ ст. вона перебувала у жахливому стані. Умеблювання старе, малопридатне для використання. Операційна погано забезпечена інструментами. Персонал адміністрації займав більше приміщень для проживання аніж відводилось для пацієнтів, через що не було куди ізолювати інфекційних хворих. За наказом генерального санітарного інспектора більшість персоналу лікарні протягом шести місяців перевели в інші приміщення, що дало змогу використовувати корпусний фонд за прямим призначенням. З організаційних проблем, необхідно згадати і той факт, що ні в одному відділенні лікарні не було журналу вхідної і вихідної кореспонденції і архіву з документацією.
Лікарня не мала налагодженої служби з консультування і прийому хворих. Прийом пацієнтів здійснювався черговими лікарями, що мали нижчий кваліфікаційний рівень. Їх налічувалося 3-4 чоловіка, але зміни чергувалися таким чином, що постійно на весь шпиталь залишався лише 1. До того ж вони не надавали консультацій. Не було встановлено фіксованого часу для прийому хворих, їх приймали будь-коли. Це була одна з причин того, що багато пацієнтів при надходженні не одержували належної допомоги і навіть не проходили обробку від паразитів. Щоправда, тут і провина лікарняної бані, яка працювала не всі дні, а коли й працювала, то не за графіком.
Тому на початку 1920-х рр. вкрай гостро стояла проблема створення служби консультації, прийому і розподілення хворих по відділеннях, яка б працювала щодня з 8 до 12 год. (за графіком роботи усіх лікарів і служб лікарні). А для надання невідкладної допомоги, хворі й надалі би приймалися у будь-який час дня і ночі черговими лікарями. Оскільки, у приміщенні поліклініки не всі кімнати використовувалися за призначенням і вона працювала швидше для показу, виникла думка об’єднати роботу поліклініки і службу прийому.
Після Першої світової війни пошкоджень зазнали будівлі шпиталю. Їх не могли відремонтувати одразу. Лише 1919 р. почалося придбання необхідних матеріалів для відновлювальних робіт, що тривали протягом 1920-1921 рр. За цей час найбільш нагальні роботи були виконані. Залишилось поміняти або пофарбувати деякі вікна.
Через високу зношеність, каналізація, водогін, котли потребували багато зусиль для утримання, тому їм теж потрібна була заміна. У 1930 р. поміняли котли, бані у головному корпусі, встановлено водопровід з холодною і гарячою водою у всі лікарняні палати, поставили умивальники і дзеркала. Всі роботи вартували 6 млн. леїв. Протягом 1931-1935 рр. всередині повністю відремонтовані всі відділення лікарні.
Лікарняна білизна, посуд їдальні, були без надлишків, виключно у необхідній кількості. Сильна їх зношеність вимагала постійних ремонтів, а через високі ціни було складно придбати нову білизну та посуд. Аналогічна ситуація спостерігалася і з хірургічними інструментами та рентген-апаратами.
Все це негативно відображалося на рівні і обсягах надання медичної допомоги мешканцям міста і краю. Головною ж перепоною на шляху до лікування була висока плата за перебування у лікарні. Зокрема, усі пацієнти були поділені на 3 класи. Вартість ліжко-місця на добу становила 75 леїв для І класу, 50 для – ІІ класу і 25 – для ІІІ. При тому, що доходи більшості населення на день навіть наприкінці 1930-х рр. ледве сягали суми від 30 до 40 леїв, а діти взагалі отримували від 20 до 30 леїв. Якщо ж порівняти вартість лікування із цінами на основні продукти харчування, то обмеженість доступу до медичних послуг ще більше вражає. Так, за курку треба було платити від 40 до 60 леїв, за 1 л сметани – 30 леїв, за 1 кг бринзи – 40 леїв, за 1 л молока – 5 леїв, за 1 кг кукурудзи або пшениці – 4 леї, а яйце коштувало – 1,5 леї.
При цьому, за відомостями на отримання заробітної платні у лікарні за 1923 р., доходи персоналу не були високими: найбільше отримував головний лікар – понад 3000 леїв, найнижча ж платня складала близько 1000 леїв. Щоправда, у 1930-х рр. у медика-директора зарплата виросла приблизно у 4 рази, порівняно із початком 1920-х рр. Такий стан справ залишався без змін до 1940 р.
Проте поступово найнагальніші проблеми шпиталю почали вирішуватися. Були вжиті заходи для покращення санітарного стану окремих відділень. Докладено зусиль аби зменшити ризик зараження інфекціями пацієнтів лікарні один від одного. Для цього запроваджено персональну відповідальність кожного завідувача відділення за прийом необроблених від паразитів хворих. Приймальна служба повинна була строго слідкувати за проведенням депаразитації пацієнтів. Започатковано постійну роботу бані та машини для дезінфекції одягу. Хворим суворо заборонялося користування домашньою постільною білизною. Дозволялася виключно лікарняна.
Поетапно долаючи складну ситуацію зі станом матеріальної частини та вирішуючи проблеми організаційного характеру, колектив відділень Центральної лікарні продовжував надавати медичну допомогу населенню регіону.
Станом на 1921 р. перше хірургічне відділення після відставки лікаря Джіану, очолив І. Думітреску. Він працював без помічника у приміщенні, де був необхідний ремонт. Стіни хоч і пофарбовані масляною фарбою, але в незадовільному стані. Меблі теж погано збережені, здебільшого старі і не відповідали потребам хірургічного відділення. Ліжка не пристосовані для проведення належних процедур хворим. Відділення мало операційну, перев’язочну, рентген-апарат. Тут були 2 великі палати, що могли вмістити по 20-25 хворих і декілька менших. Палати для пацієнтів хірургічного відділення не відповідали вимогам, певні категорії хворих (гнійні і негнійні) не було можливості ізолювати.
У першому хірургічному відділенні навіть не було обладнання для стерилізації інструментів, а умивальники не пристосовані для його роботи. Відсутній нормальний операційний стіл і столи для інструментів. Відділення мало рентген-кабінет, але ще з-перед війни він не функціонував. Приклавши певні зусилля його можна було відновити.
Перев’язочна першого хірургічного відділення була одночасно для гнійних і негнійних хворих. Її стан теж залишав бажати кращого: один старий непрезентабельний умивальник з холодною водою, у куті – брудна кухонна плита, з меблів – стіл і 2 дерев’яні лави.
За період з 1 січня до 1 серпня 1921 р. у відділенні побувало 538 хворих. З них 3 – І класу, 12 – ІІ, 523 – ІІІ. Вилікувано 470, 26 – померли, 42 продовжували лікуватися. На жаль реєстру операцій не велося. Тож важко охарактеризувати види хірургічних втручань і дана статистика не дає можливості зробити глибокі висновки.
Багато проблем відділення можна було вирішити шляхом його переведення у приміщення очного відділення. Тим паче, що кімнати хірургії були більше пристосовані для потреб очного відділення, а розташування приміщень очного сприяло кращому розміщенню та ізоляції різних категорій хворих хірургічного відділення. Значно раціональніше на той момент виглядало перенесення очного відділення у приміщення поліклініки, а у тогочасному приміщенні першого хірургічного відділення доцільно було розташувати відділення внутрішніх хвороб, для чого необхідно просто навести порядок. У 1921 р. такі перестановки відбулися. Перше хірургічне перейшло у приміщення очного, яке отримало нові кімнати.
Друге хірургічне відділення очолював лікар В. Филипович, доктор медицини Віденського університету. Його асистенти – лікарі Т.-Є. Бурачинський і Т. Гнідей. Навіть на початку 1920-х рр. воно вражало ідеальною чистотою, за що відповідала Ф. Кілінська. При цьому, стерилізація інструментів не відбувалася на належному рівні. Обладнання фірми „Schiemmelbusch”, давало не дуже добрі результати і потрібно було тримати їх в апараті довший час. Миття рук робилося звичайною холодною водопровідною водою. Теж, як і у першому хірургічному відділенні був рентген-апарат, але повністю розладнаний, без багатьох деталей.
У відділенні були реєстри інвентарю, операційних інструментів. Вівся облік операцій. З 1 січня до 1 серпня 1921 р. проведено 171 лапаротомію, 37 різних гриж, 24 апендектомії тощо, всього ж 372 операції. З них 67 при туберкульозі кісток.
Відділення внутрішніх хвороб на 90 ліжок займало 3 поверх центрального корпусу, маючи у своєму розпорядженні приблизно такі ж площі як і два хірургічних відділення з першого і другого поверхів. Очолював його лікар І. Пітікару, який мав ранг головного лікаря відділення другого класу. Випускник віденського факультету медицини. Працював у лікарні з 1911 р. Його асистент – лікар Мораряну – випускник Бухарестського факультету медицини. Це єдине відділення шпиталю, що мало у той час санітарного агента. У відділенні також була лабораторія, яка вимагала доукомплектування.
З 1 січня до 1 серпня 1921 р. у відділенні доглядалося 25 хворих ІІ класу і 571 – ІІІ класу. Відомо, що з усіх хворих більшість вилікувана, а померло 67. Варто відзначити, що за окреслений період відділення надавало допомогу 39 хворим на сифіліс і 116 на туберкульоз.
Відділення дерматології і сифілісу могло прийняти 160 хворих. Його очолював Є. Ісопеску, який водночас був головним лікарем центральної лікарні. Випускник Віденського медичного факультету працював у лікарні безперервно з 1899 р., пройшов всі етапи кар’єрного росту і 1919 р. обійняв посаду головного лікаря. Відділення мало ще 3 лікарів: А. Піотровського, Я. Купферберга, Ф. Гіттельмахер-Віленко.
З 1 січня до 1 серпня 1921 р. лікувалися 8 чол. – ІІ і 884 – ІІІ класу, з них померло 6 чол., 69 – продовжувало лікуватися, решта – виписані зі шпиталю. Станом на 1 серпня 1921 р. 91 ліжко-місце було вільне, у зв’язку з чим генеральний санітарний інспектор краю зробив висновок, що лікарі не мали достатньої роботи.
Відділенням вуха, горла, носа з 1919 р. керував лікар Д. Нігулєску, який закінчив медичний факультет у Бухаресті. Він був єдиним на все відділення. Тут могли госпіталізувати до 20 хворих. За перші 7 місяців 1921 р. у ньому пройшли лікування 113 пацієнтів, з яких вилікувалось 107, 4 – померли і 16 продовжували перебувати у відділенні.
Відділення очних хвороб з 1919 р. очолював військовий лікар полковник П. Букур, що водночас був керівником очного санітарного пункту IV армійського корпусу у Чернівцях. З 1919 р. його асистентом була В. Мандичевська, яка протягом 6 місяців проходила у Відні перекваліфікацію з очних хвороб. За перших 7 місяців 1921 р. у відділенні пройшли лікування 263 пацієнти, а 22 залишилось на лікуванні.
Інфекційне відділення займало окрему двоповерхову будівлю з підвалом. Могло прийняти до 100 хворих. Приміщення 1 і 2 поверхів поділялося на 8 секцій (кожна з окремим входом) з 2-3 кімнат. Незважаючи на те, що це було інфекційне відділення і тут мав бути зразковий санітарний стан, все ж після Першої світової війни картина виявилась прямо протилежною: меблі повні клопів та бліх, належної дезінфекції пацієнтів не робилося. Через недостатню кваліфікованість лікарів (яких слід було замінити), при надходженні у лікарню всіх хворих із температурою відправляли до інфекційного відділення. Сюди також привозили і перестарілих, для яких на той момент не існувало спеціального притулку.
За вказівкою генерального санітарного інспектора у 1921 р. було перебілено приміщення, у частині підвалу зроблено місце для депаразитації з місцем для роздягання, стрижки, бані, з кімнатою для одягання, очистки одягу. Привезена нова піч для дезінфекції. Утворена спеціальна служба для сортування хворих: виділені окремі приміщення для чоловіків і жінок по 4-5 місць, де хворих протягом 24-48 год. додатково обстежували для уточнення діагнозу і вибору місця подальшого лікування. Навколо будівлі відділення побудовано огорожу, аби відвідувачі не могли туди потрапити випадково.
З 1 січня до 1 серпня 1921 р. тут пройшли лікування 1119 хворих. 948 вилікували, 117 померли і 54 продовжували лікування. Очолював інфекційне відділення лікар І. Стеєрман, який працював з 1906 р., його асистентом був І. Бружа.
У своєму підпорядкуванні Центральна лікарня мала також морг. Його призначення – проводити розтин всім померлим Центрального шпиталю, дитячої та психлікарні. Окрім того тут проводилися хімічні, бактеріологічні, серологічні аналізи тощо. Персонал моргу складався з 1 лікаря Х. Раубічека, якого відзначали як дуже гарного спеціаліста, що мав наукові праці у закордонних виданнях: „Внесок у патологічну анатомію та загальну патологію” і „Дані про загальну патологію та патологічну анатомію людини і тварини”. У зв’язку із надмірною завантаженістю роботою, йому необхідний був асистент. Через багаторічне недофінансування залишалася гостра потреба в інструментах та обладнанні: у 1921 р. залишився 1 мікроскоп.
Отже, незважаючи на серйозні труднощі у функціонуванні системи охорони здоров’я Північної Буковини у період після Першої світової війни, головний шпиталь краю продовжував роботу. Завдяки зусиллям персоналу та фінансуванню від влади вдалося відновити роботу усіх відділень і створити нові структурні одиниці у складі лікарні. Поряд із цим залишилися вже „хронічні” проблеми, які були характерні для усіх медичних закладів краю: нестача висококваліфікованих лікарів, утруднений доступ для більшості населення до медичних послуг через їх високу вартість.
 
 
Чернівецька обласна клінічна лікарня
у радянський час і добу незалежності
Провідною лікувальною установою області, організаційно-методичним центром, науково-практичною базою для кафедр та курсів Буковинського державного медичного університету (професорсько-викладацький склад якого відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні лікувально-діагностичного процесу на рівні досягнень сучасної медичної науки), центром спеціалізованої медичної допомоги населенню краю є ОКУ „Чернівецька обласна клінічна лікарня”.
Спочатку лікарня функціонувала на базі Центрального шпиталю (з часу утворення Чернівецької області у серпні 1940 р. і до кінця червня 1941 р.). Відновивши роботу 30 березня 1944 р., після румунської окупації у роки Великої Вітчизняної війни, отримала якісно новий рівень розвитку. У післявоєнний час лікарня перетворилася у потужний лікувально-профілактичний заклад, який надає висококваліфіковану спеціалізовану медичну допомогу населенню області та виконує консультативні, лікувально-діагностичні, організаційно-методичні і науково-дослідницькі функції. Порівняно із попередніми періодами відкрилось багато нових відділень, постійно збільшувалась кількість ліжок та медичного персоналу.
За роки свого існування ОКУ „Чернівецька обласна клінічна лікарня” неодноразово підлягала реорганізації. Залежно від потреб населення у медичній допомозі у її складі функціонували такі відділення: невропатологічне (1944-1945 рр.), дермато-венерологічне (1944-1974 рр.), мікозне (1951-1957 рр.), патологоанатомічне (1944-1990 рр.), туберкульозне (1953-1957 рр.), нейрохірургічне (1960-1982 рр.), гематологічне (1964-1982 рр.). В 1944-1947 рр. у лікарні працювала ортопедична майстерня з виготовлення протезів для інвалідів Великої Вітчизняної війни. У 1945 р. при лікарні створена перша бібліотека, яка обслуговувала хворих та працівників лікарні. Для зручності, у лікарні була організована пересувна бібліотека для відділень. 1958 р. створено архів.
У 1972 р. організовано службу охорони праці, яку в різні роки очолювали Циганковська Л.З., Файнштейн А.Ш., Гойберг М.М., Іванов М.І., Кривко Л.О., Кузнєцова Н.В., Леднєва Н.С., Сандульський О.В., Зельвінський М.Д. З 1996 року і донині її очолює Турчановський В.О.
Вагомий внесок у розвиток лікарні зробили: Фельдман Я.А., який працюючи начмедом протягом десятиліть, організовував лікувально-діагностичну роботу в лікарні; Нестерова Л.М. – заступник головного лікаря з поліклінічної роботи; Тарасова Г.Г. – завідуюча приймальним відділенням; Жук Т.Б. – завідуюча кардіологічним відділенням; Чабан З.О. – завідуюча урологічним відділенням; Сідор П.П. – завідуючий хірургічним відділенням; Луканьов Г.Д. – завідувач гастроентерологічного відділення; Халатурник І.В. – засновник та завідуючий відділенням анестезіології та реанімації; Бурсук Й.А. – завідувач відділення травматології та ортопедії; Мальцева Л.Г. – завідуюча офтальмологічним відділенням; медичні сестри – Федякова О.І., Сухорукова Т.В., Авербух М.С., Васильченко Н.В., Василюк Л.І., Железова Н.Ф., Шаповалова З.І., Лобова Г.Ф., Петруняк П.К., Гальчук В.П., Рубцева Т.П. та інші.
На сьогодні в обласній клінічній лікарні функціонує 18 спеціалізованих відділень на 680 ліжок, в консультативній поліклініці надається консультативна допомога за 28 лікарськими спеціальностями. Лікарня акредитована на вищу категорію, а у 2002 р., за підсумками роботи з організації та якості надання медичної допомоги удостоєна звання „Кращий медичний заклад України”.
Хірургічний корпус лікарні
Щорічно у лікарні отримують висококваліфіковану медичну допомогу понад 22 тис. хворих, виконується понад 10 тис. операцій. У результаті впровадження в практику роботи показників моделей кінцевих результатів, терміни лікування хворих, при покращенні результатів лікування, за останні 5 років зменшились до 10-11 днів. Летальність у лікарні складає 0,5-0,7% при хірургічній активності 54,9%. Число післяопераційних ускладнень становить 0,7%, а післяопераційна летальність – 0,5%. Виконання плану ліжко/днів становить 95,8%.
Крім лікувально-діагностичного процесу в лікарні проводиться підвищення кваліфікації лікарів та всіх інших категорій медичного персоналу лікувальних установ області. Щорічно, на постійно діючих курсах, підвищують свою кваліфікацію близько 600 медичних сестер та фельдшерів. Лікарня започаткувала і продовжує конкурси „Кращий за професією”.
Штат, чисельністю 1420 чол., повністю забезпечує функціонування лікарні, а саме:
-      273 лікаря (у т.ч. 25 лікарів-інтернів). З них: з вищою атестаційною категорією – 112, першою – 40, другою – 31.
-      571 фахівець з базовою та неповною вищою медичною освітою, серед яких: 225 – з вищою атестаційною категорією, 77 – з першою, 89 – з другою;
-      413 осіб молодшого медичного, 163 – інженерно-технічного персоналу;
-      11 кандидатів медичних наук;
-      10 Заслужених лікарів України;
-      2 Заслужених працівники охорони здоров’я.
Терапевтичний корпус лікарні, 2007 р.
Колектив пишається багатьма провідними спеціалістами лікарні, які забезпечують якісний рівень медичної допомоги населенню області, активно працюють над впровадженням у практику роботи лікарні нових методів діагностики та лікування. Це лікарі вищої кваліфікаційної категорії: Левицький А.І. – Заслужений лікар України, Кривич В.О. – Заслужений лікар України, Яцків В.В. – Заслужений лікар України, завідуючий відділенням торакальної хірургії, Лісовий А.К. – Заслужений працівник охорони здоров’я України, заступник головного лікаря з організаційно-методичної роботи, Давидюк І.П. – лікар хіріургічного відділення, Воєвідко М.Д. – завідуючий ЛОР центром, Андронатій І.В. – Заслужений лікар України, лікар проктологічного відділення, Кокощук О.В. – завідувач нефрологічного відділення, Гончар Н.М. – завідуюча приймальним відділенням, Руснак А.Д. – завідувач відділення анестезіології та реаніматології і багато інших.
Обласна клінічна лікарня свою діяльність спрямовує на об’єднання зусиль обласних позаштатних фахівців Головного управління охорони здоров’я обласної державної адміністрації з реалізації програмних документів покращення культури і якості медичної допомоги населенню, дотримання стандартів медичної допомоги та здешевлення медичних технологій.
Особлива увага приділяється контролю за діяльністю медичних закладів, що надають первинну і вторинну медико-санітарну допомогу. На засіданнях медичних рад лікарні широко практикується заслуховування керівників медичних закладів області та головних позаштатних фахівців з питань організації і якості надання медичної допомоги населенню.
Лікарня є науково-практичною та навчальною базою Буковинського державного медичного університету, на базових кафедрах якого працювали фундатори наукових та практичних шкіл охорони здоров’я краю. Серед них: завідуючий кафедрою очних хвороб, Заслужений діяч науки і техніки, д.м.н., проф. Радзіховський Б.Л., завідувач кафедри отоларингології, д.м.н., проф. Гладков О.О., завідуючі кафедрою факультетської терапії, д.м.н., проф. Щупак Н.Б. та Заслужений діяч науки і техніки України, д.м.н., проф. Самсон О.І., завідувачі кафедри факультетської хірургії д.м.н., проф. Цитрицький Є.Р. та д.м.н., проф. Роман Л.І., проф. Ковальов М.М. та проф. Хенкін В.Л., проф. Мільков Б.О., та доц. Юхимець О.Д., завідуючі кафедрою шкірних та венеричних хвороб проф. Гржебін З.Н. та проф. Касько Ю.С., завідувач кафедри патологічної анатомії д.м.н., проф. Шінкерман Н.М., завідуючі кафедрою інфекційних хвороб, Заслужений діяч науки і техніки України, д.м.н., проф. Сокол О.С., проф. Липковський, проф. МихайловаА.М.
У лікарні ведеться велика робота щодо впровадження прогресивних, найбільш ефективних методик діагностики та лікування хворих, підвищення та удосконалення професійних знань лікарів і всього медичного персоналу як лікарні, так і усієї області.
За післявоєнний період відбулося розширення площ клінічної лікарні: збудовано новий корпус з ортопедичним, урологічним та приймальним відділеннями, а також корпус з хірургічним, торакальним, проктологічним і реанімаційно-анестезіологічним відділеннями.
Нині у лікарні функціонують такі відділення: кардіоревматологічне, пульмонологічне, гастроентерологічне, нефрологічне, хірургічне, проктологічне, торакальне, ортопедичне, урологічне, ангіохірургічне, гінекологічне, отоларингологічне, реанімаційно-анестезіологічне, інфекційне. Також є інші підрозділи, кабінети і служби: організаційно-методичний відділ, консультативна поліклініка, відділення санітарної авіації, центр гіпербаричної оксигенації, клінічна, біохімічна, імунологічна та бактеріологічна лабораторії, рентген-флюорографічний підрозділ функціональної діагностики, кабінети ультразвукової діагностики, ЛФК та ін.
Одним із головних пріоритетів лікарні є забезпечення високого рівня спеціалізованої медичної допомоги населенню. В лікарні відпрацьована система контролю за якістю лікувально-діагностичного процесу. В основу її покладена систематична оцінка стану виконання затверджених стандартів якості роботи на всіх рівнях. Запроваджена рейтингова оцінка роботи стаціонарних відділень, підсумки якої підводяться двічі на рік. Якісний рівень роботи лікарні, зростання її авторитету серед населення області та мешканців інших областей України, обумовлені планомірним впровадженням сучасних медичних технологій.
У післявоєнні роки обласну клінічну лікарню очолювали головні лікарі: Замлер Л.Є. (з березня до квітня 1944 р.), Карагін К.А. (з квітня до червня 1944 р.), Луп’як М.Я. (з липня 1944 р. до січня 1946 р.), Слободкін Г.С. (з січня 1946 р. до червня 1948 р.), Караваєв П.Т. (з червня 1948 р. до вересня 1956 р.), Мішенда М.П. (з вересня 1956 р. до квітня 1962 р.), Заслужений лікар України Шилова-Слободянюк А.М. (з вересня 1962 р. до квітня 1974 р.), Заслужений лікар України, к.м.н. Зубович А.П. (з червня 1974 р. до липня 1995 р.). З серпня 1995 р. головним лікарем ОКЛ є Заслужений лікар України Ушаков В.І.
Сьогодні лікарями ОКЛ та співробітниками Буковинського державного медичного університету щорічно розробляється і впроваджується близько 50 нових, високоефективних та малозатратних медичних технологій. Особливих успіхів тут добилися: проф. Полянський І.Ю. та доц. Ловля Г.Д., проф. Коновчук В.М., проф. Сидорчук І.Й., доц. Плаксивий О.Г. і доц. Олексюк І.С., д.м.н. Москалюк В.Д., проф. Федів О.І.
До досягнень лікарні значну частку зусиль приклало Головне управління охорони здоров’я (облздороввіділ) і особисто його керівники: Квастецький І.В., к.м.н. Гордієнко В.І., Водовозов О.М., Лічман Г.О., Гусак В.В., Якушева Г.П., Пенішкевич І.Т., Ушаков В.І., Грушко О.І., Бачинський В.Т., Малиш С.О. та Шкробанець І.Д.
Починаючи з березня 1944 р., з моменту визволення краю від іноземної окупації, розвиток та діяльність Чернівецької обласної клінічної лікарні завжди були під постійною увагою керівництва області. За все зроблене для лікарні та власне для буковинців, ми віддаємо данину поваги й шани керівникам області: Григоренку О.С., Дікусарову В.Г., Ленчинському В.П., Гнатишину І.М., Філіпчуку Г.Г., Романіву М.В., Кулішу В.І., Шилепницькому І.О., Папієву М.М., Ватаманюку А.В.
Важким і тернистим, але водночас шляхом осяяним променями визнання, пройшов колектив обласної клінічної лікарні до свого 125-річного ювілею.
На зміну старшому поколінню приходить молоде. З часом покидають нас сивочолі ветерани, залишаючи колективу у спадок свій досвід, традиції, свою працю, свої професійні та людські ідеали. Вони живуть у нас, щоб наступні покоління черпали творчу наснагу для нових звершень на благо України й нашого народу.